1. Посміхайтеся. На початку Вашої появи в новому колективі про Вас формується перше враження. За результатами численних психологічних досліджень, перше враження формується швидко: від 10 до 40 секунд, і робить сильний вплив на все наступне відношення до Вас. Якщо перше враження сприятливо, то навчатись в колективі буде легше. Якщо Ви напружені і непривітні, у групи складеться відповідний образ.
2. Не ведіть себе зарозуміло. Зміна місця, обстановки - це завжди стрес. З перших днів у новому колективі людина (особливо, якщо вона сором'язлива), найчастіше схильна вести себе напружено, уникати контактів, замикатися в собі. Як би не було важко в перші дні, намагайтеся не «закриватися» від людей, контактуйте, звертайтеся за допомогою і посміхайтеся.
3. Проявляйте доброзичливість.
4. Приймайте колектив таким, яким він є. Приймати людей такими, які вони є - процес дуже складний. Хочеться, щоб люди були такими, якими ми їх хочемо бачити. А вони різні - кожен зі своїм досвідом і багажем проблем, зі своїм характером і темпераментом. Не зліться і не засмучуйтеся, і не прагніть переробити людину - це неможливо. Намагайтеся зрозуміти оточуючих вас людей.
5. Вчіться працьовитості і не лінуйтеся. Пам'ятайте, Ви на очах у колективу і його думка про Вас може коштувати Вам дорого або навпаки стати хорошим стартом для нових відносин.
6. Будьте готові допомагати іншим. Якщо ви бачите, що у Вашого одногрупника є проблеми, а у Вас є вільний час, не соромтеся, запропонуйте йому допомогу. Це завжди позитивно оцінять Ваші одногрупники та викладачі.
7. У складних ситуаціях не хитруйте і, не викручуйтесь. Пам'ятайте, «все таємне рано чи пізно стає явним». Краще вчасно повідомити про помилку або проблему що виникла, ніж зі страхом чекати, що все розкриється і вас покарають.
8. Не обговорюйте інших. Слідкуйте за собою і своїми словами. Пам'ятайте, що необережно кинутим словом можна боляче ранити.
9. Якщо ви помітили, що в колективі є розподіл на окремі групи, намагайтеся не входити в них і спілкуватися з усіма. Цим Ви зможете уникнути багатьох неприємностей, адже люди в колективі, їх позиції і думки змінюються.
Каждый из нас переживает все события, происходившие по всей Украине. Возможно, мы пока не до конца осознаем тот факт, что все мы, без исключения, принимаем участие в событиях: активным присутствием и включенностью, оказанием помощи, вниманием, распространением важной информации и даже простым наблюдением за тем, что происходит.
Мы знаем, что мысль материальна! Прокручивая негативные сценарии и исходы событий, мы усиливаем и умножаем их вероятность. Но надо ли нам это?
Давайте зададим себе вопрос: что я могу сделать прямо сейчас, находясь там, где я есть?
Первое и самое важное – это сказать «стоп» чрезмерной эмоциональности, гневу, панике.
Второе – принять решение, что мы готовы своим настроем, мысленной работой создать модель, картинку, образ нового состояния себя, своего города, своей страны.
Третье – создать для себя и своего окружения фильтры, пропускающие информацию, которая помогает сохранить ровное состояние души, чистоту разума и сознания.
Четвертое – начать наполняться созидательной информацией, усиливающей вероятность того, что наше будущее – действительно светлое, мирное, грандиозное и такое, которого мы с вами достойны.
Давайте направлять свое внимание к тому, что пробуждает в нас энергию жизни, то, что дает стимул и включает волю, что наполняет нас верой, способной сдвигать горы. Ведь иногда даже одно слово способно переключить человека на конструктив, собранность и понимание своей ответственности. Давайте слушать людей, чьи слова и действия пробуждают в нас желание жить.
Що робити? Як правильно реагувати на події?
Орієнтовна програма по виходу з стану тривоги, страху і виживання:
1. Вірити - Україна впорається!
2. Утримуватись від агресивного відстоювання своєї позиції. Уникати позицію жертви. Залишити осуд інших, ненависть, паніку. Бути вдячним цій ситуації і всім її учасникам. Кожна ситуація має позитивний намір, головне - усвідомити цей факт.
Ситуація змінюється швидко, і можна перегоріти. Тому щодня мінімум 20 хвилин виписуйте (малюйте) на аркуші свої почуття, емоції, переживання, шукайте свою особисту громадянську позицію.
3. Об'єднуватися в групи і придумувати способи підняття духу - свого і своїх друзів, рідних.
Можна намалювати плакат з написом, який надихає, надрукувати листівки, які роз'яснюють простими словами складну ситуацію в Україні, і роздати їх у під'їзді пенсіонерам.
Вчіться конструктивно, з фактами, висловлювати свої думки. Пам'ятайте: аргументи і вагомі аргументи! Емоціям - ні! Здоровому глузду, зв'язку з реальністю - так!
Напишіть список «Що я буду створювати». Наприклад, «Я це зроблю для себе і для України - приберу, приготую, прочитаю, організую в під'їзді збори сусідів, принесу квітку в кабінет». Створювати! Пробувати! Діяти! У Бога немає інших рук, окрім наших з вами! Змінюючи себе, змінюємо світ.
І останнє.
Кожна людина володіє величезною силою і величезним потенціалом. Потрібно сконцентрувати цю силу на конкретних позитивних образах, не витрачаючи енергію на шкідливі негативні емоції і на всяку нісенітницю.
Візуалізуйте, як напружені події в країні найкращим і сприятливим чином вирішуються на благо всіх. Створюйте світлий позитивний образ України.
Дайте якусь серйозну обітницю, відмовтеся від будь-якої шкідливої звички, кожен день робіть якісь, нехай малі, але кроки по втіленню цього образу. Заявіть тим самим про серйозність свого наміру. Одна думка - добре, десять - краще, а тисячі світлих думок здатні створити диво!
Як допомогти дітям пережити лихо: рекомендації для педагогів
Як педагог, ви можете зробити дуже багато для того, щоб заспокоїти своїх учнів і допомогти їм розібратися зі своїми думками та почуттями стосовно катастрофи та її впливу на родини і громади. Постійний та регулярний контакт з викладачами та друзями допоможе дітям відновити відчуття безпеки. У такі часи ваша відданість, співчуття та навички стають особливо важливими та потрібними!
Не жалійте часу та зусиль для того, щоб допомогти іншим. Спілкуйтеся з колегами та керівництвом навчального закладу, діліться досвідом, страхами та проблемами – у такий спосіб ви зможете підтримати одне одного. Саме так можна привести до ладу власні думки та переживання і підготуватися до питань учнів.
1. Варто говорити про подію в стінах училища. Не завжди корисно радити дітям “просто забути про це”. Вислухайте те, що говорять учні, проаналізуйте їхні відчуття та досвід. Обговоріть з ними деякі почуття та думки, що цілком природно виникають у них за цих обставин.
2. Завжди будьте готові до діалогу зі своїми учнями – вони повинні знати, що ви готові їх вислухати.
3. Взаємна підтримка ровесників надзвичайно важлива: створюйте можливості для того, щоб учні могли працювати разом.
4. Переконуйте учнів у тому що ваше завдання – перетворити навчальний заклад на максимально безпечне для них місце, і що їхні батьки чи опікуни зроблять усе можливе, щоб вони почувалися у безпеці.
5. Будьте готові до непростих запитань: Наприклад, “Чому?” (Людині важко зрозуміти масове знищення чи руйнування – покажіть, що ви це також не приймаєте, і спробуйте надати чітке пояснення зрозумілою мовою); “Чи все буде добре?” (НЕ давайте неправдивих обіцянок чи марних надій, але розкажіть учням, що різноманітні рятувальні організації, міністерства та відомства, військові та міліція роблять усе можливе для відновлення миру та порядку).
6. Підтримуйте учнів у формуванні позитивних методів подолання стресу та страху, а також допоможіть їм обрати найкращі стратегії для тієї чи іншої ситуації. В першу чергу з’ясуйте, які саме методи і стратегії уже допомагали їм долати свої страхи чи переживання у минулому.
7. Відновіть відчуття “нормальності”: Будьте спокійні і зважені, заспокойте дітей і спробуйте максимально швидко повернутися до повсякденної рутини. У цьому вам допоможуть звичайні розмови – обговорення домашнього завдання і т.п., але при цьому уникайте додаткового тиску на дітей. Будь-яка поведінка, що може зашкодити іншим чи відволікати їх, є неприпустимою, однак пам’ятайте, що для такого поводження можуть бути певні причини.
8. Оголосіть хвилину мовчання, наприклад, на початку уроку. Поясніть дітям, що цим ми вшановуємо загиблих і постраждалих.
9. Зберіть максимум інформації про системи переадресації для дітей, що можуть потребувати додаткової допомоги і підтримки. Такі послуги можуть надаватися як на базі училища, так і спеціалістами державних установ і професійних організацій. Якщо в одного з учнів спостерігаються серйозні проблеми, які не зникають з плином часу, таку дитину варто спрямувати на отримання спеціалізованої допомоги.
10. Не забувайте піклуватися про себе – бережіть власне емоційне та фізичне здоров’я. Адже тільки здоровий педагог зможе підтримати та допомогти своїм учням. Діти, які бачать навколо себе впевнених, спокійних та бадьорих дорослих, швидше повертаються у норму.
В будь який час, жодна людина не може уникнути травматичних подій (подій в своєму сприйнятті, як загрозливих для життя та здоров’я).
Діти, особливо вразлива вікова категорія до стресових подій. І реакція на ці події має свою специфічність, свої емоційні, тілесні та поведінкові прояви.
Дорослим потрібно усвідомити, що змінені тілесні відчуття, непритаманні емоційні прояви та поведінка дитини що зустрілась з травматичною ситуацією, є нормальною реакцією внутрішнього захисту від небезпеки. Це потрібно організму для того, щоб вижити.
Правило №1
ВСЕЩО ВІДБУВАЄТЬСЯ З ДИТИНОЮ ПІСЛЯ ПЕРЕНЕСЕНОЇ ТРАВМАТИЧНОЇ СИТУАЦІЇ – ЦЕ НОРМАЛЬНА РЕАКЦІЯ НОРМАЛЬНИХ ЛЮДЕЙ НА НЕНОРМАЛЬНІ ПОДІЇ
Організм людини на травму реагує так, що блискавично вмикаються захисні рефлекси, переорієнтовуючи в стан тривоги.
Правило №2
РЕАКЦІЯ НА ТРАВМУ В ДІТЕЙ, ЯК І В ДРОСЛИХ, З ПЛИНОМ ЧАСУ МАЄ СВОЇ ЗАКОНОМІРНОСТІ, ПРОХОДИТЬ ПЕВНІ СТАДІЇ (ФАЗИ) ВІДРЕАГУВАННЯ. ПЕРША ДОПОМОГА НАДАЄТЬСЯ ДИТИНІ ЗВАЖАЮЧИ НА ЇЇ ПОТРЕБУ І ФАЗУ ПЕРЕБІГУ ПІСЛЯТРАВМАТИЧНОГО ВІДРЕАГУВАННЯ
Правило №3
В ДІТЕЙ, ПЕРЕБІГ РЕАГУВАННЯ НА СТРЕС СПОСТЕРІГАЄТЬСЯ ІНАКШЕ ЯК У ДОРОСЛИХ, ФАЗИ ВІДРЕАГУВАННЯ МОЖУТЬ ЗМІНЮВАТИ СВОЮ ТИПОВУ ЧЕРГОВІСТЬ, ВИПАДАТИ (НЕ ПРОЯВЛЯТИСЬ ВЗАГАЛІ), НЕ МАЮТЬ СВОЇХ ЧАСОВИХ ГРАНИЦЬ
Теоретичні та практичні рекомендації з надання першої допомоги (враховуючи потребу і фазу перебігу відреагування)
ФАЗА 1 («стан замороження», «шоковий стан»)
Коли? Під час травматичної події, чи відразу після перенесеного стресу
Що з дитиною? Відчуття холоду, спітнілість, дитина тремтить
Допомога
забрати дитину з місця подій;
дати можливість зігрітись (одіяло, теплий одяг, слабкий теплий солодкий чай);
дайте відчути дитині свою присутність (підтримуюча розмова, доброзичливий фізичний контакт);
не демонструйте свою тривогу, хвилювання в присутності дитини;
дбайте про комфорт дитини (відсутність відчуття безпеки і комфорту в цій фазі є загрозливим чинником для виживання)
ФАЗА 2 (збудження)
Коли? Від кількох хвилин до кількох годин після подій, що викликали порушення. Що з дитиною? фізичне та психічне збудження (дитина може плакати, безпідставно сміятись, бігати, кричати, не відпускати Вас ні на крок…)
Допомога
дайте дитині відчувати себе в безпеці;
не залишайте дитину саму;
намагайтесь «витримати» будь яку, навіть нестерпнішу поведінку дитини;
в своїх діях намагайтесь дотримуватись темпу поведінки дитини ( разом рухайтесь з дитиною, розмовляйте виразно, мова гучна з поступовим зниженням гучності, що дає можливість вгамовувати рухову активність. (будьте провідником і керманичем поведінки дитини);
дбайте про безпеку дитини (поведінка є загрозливою для нещасних випадків);
дозволяйте дитині плакати, чіплятись за Вас;
втішайте дитину, завжди будьте поруч;
зберігайте спокій.
Застереження: жодних вимог, жодних аргументів, жодних докорів, вгамуйте свій страх і не демонструйте його дітям.
ФАЗА 3 (заперечення, уникання)
Коли? Години-дні після події. Що з дитиною? Дитина зменшує свою активність, заперечує подію,що спричинила порушення, не хоче про це говорити, робить вигляд що нічого не чує, ховається. Спостерігається порушення сну, підвищена вразливість, дратівливість, злість на оточуючих та на себе. Досить часто в дитини є страх.
Деякі діти постійно грають в одну і ту ж гру (це нормальна поведінка дитини, яку можна контролювати). Підставою звернутись за допомогою психолога є «Застрягання» на грі в травматичну подію»
Допомога
в дитини є нагальна потреба в спокої;
при можливості, чергуйте періоди дозованих розмов про подію з періодами свідомого уникання такого спілкування( будьте обережні, надмірно наполягаючи згадувати подію, Ви можете поглибити уникаючу поведінку, що може викликати навіть вороже ставлення до Вас);
якщо уникаюча поведінка триває понад тиждень, звертайтесь за допомогою до психотравматерапевта (травматерапевта).
ФАЗА 4 (аналітична)
Коли? Години-дні після події. Що з дитиною? Прагнення зрозуміти те, що трапилось. «Критичний аналіз» травматичних подій (пошук правди, та змісту того що сталося, прагнення «передбачити» наслідки подій у майбутньому, «змінене» бачення себе та світу. Усвідомлення того, що «життя розділилось» на «до» і «після».
Дитина переживає жахливий досвід, відтворюючи його в іграх, і в цих же іграх намагається знайти вихід. Інколи можусь виникати питання про сенс життя, страждання, про їх причини та наслідки.
Застереження: така поведінка дитини повинна насторожити дорослих, адже ця поведінка може викликати суіцидальні наміри).
Допомога
продовжуйте спілкуватись з дитиною (розмовляйте, грайтеся, ліпіть, малюйте… ) В цих іграх можна здійснювати спроби спрямовувати контекст спілкування в травматичну подію. (будте уважні – нічого не робіть в супротив волі дитини, при появі хвилювання дитини, «виходьте» з травматичних подій;
при потребі звертайтесь до фахівця для делікатного, фахового лікування наслідків травми;
оберігайте дитину від будь-якого додаткового стресу;
не дозволяти перебувати в стані бездіяльності;
зрозумілою для віку мовою пояснюйте все, що відбувається. Пояснюйте ті чи інші заходи були доцільними(медичне втручання, похорон…);
дитина повинна відчувати постійний контроль над ситуацією;
не приховувати, не спілкуватись натяками, бути щирими та відкритими
стежте, щоб дитина достатньо спала і повноцінно харчувалась;
слідкуйте, щоб фази свідомого заглиблення в тему чергувались з фазами свідомого відволікання від неї.
Застереження: не докучайте дитині, будьте готові слухати і вислуховувати, не вимагайте пояснень, не чиніть тиску
ФАЗА 5 (опрацювання проблеми)
Коли? Дні – тижні після події. Що з дитиною? Відсутність симптомів. Згадуючи про травматичну подію, вже не виникає «травматичне навантаження». Дитина спокійно може про це розповідати і її більше не переповнюють негативні почуття з минулих травматичних подій. В дитини не залишається негативних переконань про себе та про світ.
У випадку важкого перебігу всіх фаз відреагування, при надмірній тривожності дорослих за стан дитини, при тривалості симптоматики понад чотири тижні, звертайтесь за спеціалізованою допомогою до фахівця.
Рекомендації для майстрів в/н та закріплених за групою, спрямовані на згуртування учнівського коллективу
1. Створити в групі єдину систему традицій і цінностей.
Для цього можна запропонувати учням відповісти на запитання анкети:
Якою, на твою думку має
бути дружня група?
Як зробити так, щоб група
стала дружньою?
Які традиції є у нашій
групі?
Назви твої «можна» і «не
можна» у групі.
Які заходи в групі, на твою
думку, повинні стати традиційними?
2. Запровадити традицію зворотного зв'язку.
3. В кінці кожного семестру і в кінці року учні пишуть записки, де можуть
поставити питання, написати щось наболіле, про що не можуть сказати вголос. На
основі цього педагог планує виховну роботу.
4. Створити «скриньку побажань».
5. Проводити якомога більше традиційних позакласних заходів.
6. Традиція бути всією групою завжди поряд з тим, у кого в житті настали важкі
дні.
7. Традиція походів та екскурсій на природу, по пам'ятних місцях своєї вітчизни,
своєї країни.
8. Особливу роботу слід вести з «відторгнутими» учнями:Спробувати залучити їх до спільної діяльності групи, Знайти для них доручення, де вони розкривали б свої найкращі здібності, Частіше хвалити і заохочувати їх у присутності групи, але робити це за
конкретно виконану ними дію чи доручення.
Психологічна підтримка групи
К. Роджерс, представник гуманістичної психології, вважає. Що майстер в/н зможе
створити в групі атмосферу психологічної підтримки, якщо буде керуватися такими
принципами:
1. З самого початку і на протязі всього навчального процесу
майстер повинен демонструвати учням свою повну до них довіру.
2. Він має допомагати учням у формуванні і уточненні цілей і задач, що стоять
як перед групами, так і перед кожним учнем окремо.
3. Майстер в/н має завжди виходити з того, що в учнів є внутрішня мотивація до
навчання.
4. Він повинен бути для учнів джерелом різноманітного досвіду, до якого завжди
можна звернутися по допомогу, коли виникають труднощі у рішенні тієї чи іншої
задачі.
5. Важливо, щоб у такій ролі майстер в/н виступав для кожного учня.
6. Майстер в/н, закріплений за групою має розвивати в собі здібності відчувати
емоційний настрій іншої людини і приймати його.
7. Майстер в/н повинен бути активним учасником групової взаємодії.
8. Закріплений за групою повинен відверто виявляти в групі свої почуття.
9. Майстер в/н має наближатися до досягнення емпатії, яка дозволяє зрозуміти
почуття і хвилювання кожного учня.
10. Педагогічному працівнику потрібно добре знати самого себе.
Недавно
в интернете я наткнулась на интересный пост: «Я сделаю все наоборот».
Статья написана с юмором, но она заставила меня задуматься. Прочитайте
ее и Вы, а потом заходите по этой ссылке.
Когда-нибудь
у меня родится сын, и я сделаю все наоборот. Буду ему с трех лет
твердить: "Милый! Ты не обязан становиться инженером. Ты не должен быть
юристом. Это не важно, кем ты станешь, когда вырастешь. Хочешь быть
патологоанатомом? На здоровье! Футбольным комментатором? Пожалуйста!
Клоуном в торговом центре? Отличный выбор!»
И
в свое тридцатилетие он придет ко мне, этот потный, лысеющий клоун с
подтеками грима на лице и скажет: "Мама! Мне тридцать лет! Я клоун в
торговом центре! Ты такую жизнь для меня хотела? Чем ты думала, мама,
когда говорила мне, что высшее образование не обязательно? Чего ты
хотела, мама, когда разрешала мне вместо математики играть с пацанами?"
А я скажу: "Милый, но я следовала за тобой во всем, я не хотела
давить на тебя! Ты не любил математику, ты любил играть с младшими
ребятами". А он скажет: "Я не знал, к чему это приведет, я был ребенком,
я не мог ничего решать, а ты, ты, ты сломала мне жизнь" - и разотрет
грязным рукавом помаду по лицу. И тогда я встану, посмотрю на него
внимательно и скажу: "Значит так. В мире есть два типа людей: одни
живут, а вторые ищут виноватых. И если ты этого не понимаешь, значит, ты
идиот".
Он скажет "ах" и упадет в обморок. На психотерапию потребуется примерно пять лет.
Или не так. Когда-нибудь у меня родится сын, и я сделаю все наоборот.
Буду ему с трех лет твердить: "Не будь идиотом, Владик, думай о
будущем. Учи математику, Владик, если не хочешь всю жизнь быть
оператором колл-центра".
И в свое тридцатилетие он придет ко мне, этот потный, лысеющий
программист с глубокими морщинами на лице и скажет: "Мама! Мне тридцать
лет. Я работаю в «Гугл». Я впахиваю двадцать часов в сутки, мама. У меня
нет семьи. Чем ты думала, мама, когда говорила, что хорошая работа
сделает меня счастливым? Чего ты добивалась мама, когда заставляла меня
учить математику?"
А я скажу: "Дорогой, но я хотела, чтобы ты получил хорошее
образование! Я хотела, чтобы у тебя были все возможности, дорогой". А он
скажет: "А нахрена мне эти возможности, если я несчастен, мама? Я иду
мимо клоунов в торговом центре и завидую им, мама. Они счастливы. Я мог
бы быть на их месте, но ты, ты, ты сломала мне жизнь", - и потрет
пальцами переносицу под очками. И тогда я встану, посмотрю на него
внимательно и скажу: "Значит так. В мире есть два типа людей: одни
живут, а вторые все время жалуются. И если ты этого не понимаешь, значит
ты идиот".
Он скажет "ох" и упадет в обморок. На психотерапию потребуется примерно пять лет.
Или по-другому. Когда-нибудь у меня родится сын, и я сделаю все
наоборот. Буду ему с трех лет твердить: "Я тут не для того, чтобы что-то
твердить. Я тут для того, чтобы тебя любить. Иди к папе, дорогой,
спроси у него, я не хочу быть снова крайней".
И в свое тридцатилетие он придет ко мне, этот потный, лысеющий
режиссер со среднерусской тоской в глазах и скажет: "Мама! Мне тридцать
лет. Я уже тридцать лет пытаюсь добиться твоего внимания, мама. Я
посвятил тебе десять фильмов и пять спектаклей. Я написал о тебе книгу,
мама. Мне кажется, тебе все равно. Почему ты никогда не высказывала
своего мнения? Зачем ты все время отсылала меня к папе?".
А я скажу: "Дорогой, но я не хотела ничего решать за тебя! Я просто
любила тебя, дорогой, а для советов у нас есть папа". А он скажет: "А
нахрена мне папины советы, если я спрашивал тебя, мама? Я всю жизнь
добиваюсь твоего внимания, мама. Я помешан на тебе, мама. Я готов отдать
все лишь бы хоть раз, хоть раз, понять, что ты думаешь обо мне. Своим
молчанием, своей отстраненностью ты, ты, ты сломала мне жизнь", - и
театрально закинет руку ко лбу. И тогда я встану, посмотрю на него
внимательно и скажу: "Значит так. В мире есть два типа людей: одни
живут, а вторые все время чего-то ждут. И если ты этого не понимаешь,
значит ты идиот".
Он скажет "ах" и упадет в обморок. На психотерапию потребуется примерно пять лет.
Этот
текст – хорошая профилактика нашего материнского перфекционизма (от
англ. perfection — совершенство) – стремления быть идеальной мамой.
Я так
почувствовала посыл автора: "Расслабьтесь! Как бы мы не старались быть
хорошими мамами, нашим детям все равно будет что рассказать своему
психотерапевту…»:) Хотя здесь заложены и другие смыслы. Какие увидели
Вы?
Я подготовила для Вас статью о том, что же на самом деле нужно от нас нашим детям. Заходите по этой ссылке. Читайте и будем обсуждать!
Всего самого доброго Вам и Вашей семье!
Елена Шевченко и Мастерская родительского искусства.
Очень редко бывает так, что одно предложение способно настолько повлиять на меня. Но это произошло. И это был не какой-то известный детский психолог. Это была бесценная обратная связь от самих детей.
Вот те слова, которые изменили все:
"... спортсменов колледжа спросили,
какие слова их родителей позволяют им чувствовать себя прекрасно и
усиливают их радость во время и после игры.
Их подавляющим ответом был:"Я люблю смотреть, как Вы играете."
Я прочитала это предложение ровно
пять раз. Затем я попыталась вспомнить прошлые беседы со своими детьми
после их занятий. После завершения соревнований по плаванию, сольного
концерта, музыкальной школы или даже игры в футбол по воскресеньям
говорила ли я когда-нибудь: "Я люблю смотреть, как Вы играете"?
Мне вспомнилось множество случаев, когда я поощряла, направляла, хвалила и выдвигала предложения по улучшению. Делало ли это меня "ужасным родителем”? Нет, но, возможно, иногда я говорила больше, чем следовало.
Могла ли я действительно просто
сказать: "Я люблю смотреть, как ты играешь", и остановиться на этом? И
если бы я так и сделала, то остались бы мои дети невежественными на
следующем спортивном соревновании или музыкальном представлении, потому
что я не обеспечила их всеми дополнительными деталями?
Итак, скоро я об этом узнала. По
стечению обстоятельств на следующий день после того, как я прочитала
статью, у моей 8-летней дочери было соревнование по плаванию.
Ее первым мероприятием было
25-ярдовое плавание вольным стилем. При звуке гудка моя дочь взорвалась
со старта и легко ушла под воду на мучительное количество времени. Ее
крепкие руки, действуя как пропеллеры, появлялись из воды, ведя ее тело
вперед со скоростью молнии. Она еще даже не была на половине дистанции,
когда я обнаружила маленькую слезинку, которая сформировалась в углу
моего глаза.
С тех пор, как моя старшая дочь
начала участвовать в соревнованиях по плаванию, у меня всегда была одна и
та же реакция на ее первые гребки в заплыве: я плачу и отворачиваюсь
так, чтобы никто не видел моих всхлипываний.
Я плачу, не потому что она придет первой.
Я плачу, не потому что она - будущий олимпиец или стипендиат.
Я плачу, потому что она здорова; она сильна; она способна.
И я плачу, потому что я люблю смотреть, как она плавает.
О, боже. Те шесть слов... Я люблю смотреть, как она плавает.
После соревнований мы стояли в
раздевалке вместе, нас было только двое. Я обернула теплое, сухое
полотенце вокруг ее дрожащих плеч. Затем я посмотрела ей в глаза и
сказала: "Я люблю смотреть, как ты плаваешь. Ты скользишь так изящно.
Ты поражаешь меня. Я просто люблю смотреть, как ты плаваешь."
Ладно, это было не совсем шесть
слов, но это было огромное сокращение того, что я обычно говорю. И была
реакция - новая реакция на мой "разговор о бодрости духа", который я
обычно затеваю после завершения соревнований.
Моя дочь медленно
наклонилась ко мне, положив влажную голову на мою грудь на несколько
секунд, и издала тяжелый вздох. При этом, я клянусь, что могла бы
прочитать ее мысли:
Напряжение прочь. Она просто любит смотреть, как я плаваю. Это все.
Несколько дней спустя у моей 5-летней
дочери был урок гавайской гитары. Это был большой день для нее. Учитель
попросил ее сыграть песню "Ours” Taylor Swift, над которой она работала в
течение нескольких месяцев. Без колебаний, моя дочь начала бренчать и
петь. Я смотрела, как ее пальцы умело нашли свое место без помощи
подсказок.
В то время, как ее маленькие, гибкие
пальцы с легкостью маневрировали между струн, мне пришлось отвернуться.
На моих глазах были слезы.
Я плачу не потому, что у нее абсолютный слух .
Я плачу не потому, что она начинающая звезда кантри-музыки.
Я плачу потому, что она счастлива, у нее есть голос , и она свободна.
И я плачу , потому что я люблю смотреть, как она играет .
И я буду дурой, если не скажу ей об этом.
Мы вместе вышли из комнаты после завершения ее урока. Когда мы шли по пустому коридору, я знала, что должна сказать.
Я наклонилась, и, глядя прямо в ее
голубые глаза, прикрытые розовыми очками, я сказала: "Я люблю смотреть,
как ты играешь на гавайской гитаре. Я люблю слушать, как ты поешь".
Это шло вразрез с моей
привычкой к доскональному разбору , но я ничего не сказала о нотах, и
ничего о ее слухе. Это был момент, чтобы просто оставить все как есть.
Лицо моего ребенка озарилось
самой восхитительной улыбкой - той, что заставляет ее глаза прищуриться
и засиять маленькими лучиками радости. А потом она сделала то, чего я
не ожидала. Она бросилась ко мне, крепко обняла за шею, и прошептала:
"Спасибо, мама".
И при этом, клянусь, я могла бы прочесть ее мысли:
Напряжение прочь. Она любит слушать, как я играю. Это все.
Я быстро поняла, насколько важно выражать эту трепетную любовь.
Но это было еще не все. Я узнала, что влияние этой мощной фразы распространяется не только на детей и подростков.
Это откровение пришло ко мне, когда
мой муж, с перебинтованной рукой после сдачи крови, поднимал большой
мешок с мусором, во время уборки изостудии в центре для людей,
страдающих аутизмом.
Я наблюдала за ним из угла комнаты,
где вытирала пыль на полках с младшей дочерью. Мне пришлось отвернуться,
чтобы никто не увидел разрывающих меня чувств. В этот момент, я
вспомнила о других моментах, когда я занималась своими делами и невольно
останавливалась. О моментах, когда я останавливалась, чтобы посмотреть
на моего мужа и просто полюбоваться любящим человеком, преданным мужем и
заботливым отцом. Но говорила ли я ему эти слова? Время пришло.
Когда простое наблюдение за
кем-то заставляет ваше сердце чувствовать, как будто оно может вырваться
прямо из груди, вы действительно должны позволить этому человеку знать
об этом. Этотакпростоипрекрасно.
Главная 
